Самоплагіат: прихована неправомірна поведінка, яка все ще має місце
Одного разу я написав вірш, і він був таким чудовим,
Це змусило мене зрозуміти: «Це мій стиль висловлювання!»
Моя вузькокула муза рідко дає ідеї,
Я сиджу такий тупий, і ніщо не може мене змусити,
Але потім мені спадає на думку вірш, який я колись написав
Це краще за всі дзвони, які може процитувати моя сувора муза,
Отже, я занурююсь у мистецтво імітації,
Хіба плагіат такий поганий, коли ви виражаєте своє серце? ;)
Коли я думав про самоплагіат, мені спадали на думку такі смішні віршики. Можливо, ці блукання підсвідомо походять із цитати Альфреда Хічкока «Самоплагіат — це стиль». Але чи можна так легко виправдати цю форму самоімітації? Якщо ви обдаровані і ви, очевидно, можете щось створити, то це означає, що коли ви персоніфікуєте свої ідеї вперше, ви також можете зробити це вдруге і багато разів, але єдине правило, яке ви повинні пам’ятати: не повторюйтеся радикально.
Плагіат ідей: це повна нісенітниця?
Залишаючи поза увагою самоплагіат, давайте подумаємо про ще одне майже «міфічне» явище як «плагіат ідей». Подібні ідеї не є плагіатом, оскільки, як відомо, авторам, художникам, музикантам та іншим представникам творчих сфер властиво працювати в певних жанрах. Технічно ви не можете сплагіатувати жанр чи ідею, оскільки плагіат здебільшого стосується точної послідовності висловлених думок, які були скопійовані з початкового джерела. Проте я дещо не згоден із противниками думки, що ідеї не можна плагіатом. Наприклад, цікаво порівняти такі літературні твори: «Дивна історія доктора Джекіла та містера Хайда» Роберта Луїса Стівенсона та «Проблема Челави» Стефана Грабінського. Я не маю наміру розкривати суттєві спойлери, тому раджу вам прочитати шотландську готичну повість і польську новелу, щоб зіставити ідеї, використані двома творцями слів, і послідовність подій, описаних у вигаданих творах. Основний збіг сюжету полягає в специфічному зображенні подвійності, якій підвладна людина. В обох випадках відбувається певний експеримент, який викликає до життя антагоністичне альтер-его.
Оскільки Грабінський є шанованим автором лише в меншинних колах літературних яйцеголових, критики його майже не знають, що змушує їх мовчати про можливий плагіат. Сам факт суттєвий: відома історія про Джекіла і Хайда була опублікована за 32 роки до схожого дітища Грабінського. Я можу лише здогадуватися, але я майже впевнений, що польський автор читав «Дивну історію доктора Джекіла та містера Хайда». Ну, він надихався цим безпосередньо? Цю таємницю він забрав із собою в могилу, але кожен письменник, навіть аматор, може мати стосунок до тих «хвиль фальшивого просвітлення», як я б це назвав. Якщо ти писав вірші чи прозу, тобі знайоме почуття лихоманки в середині творчого процесу: ти висловлюєш свої думки в якомусь космічному піднесенні, твої слова ллються, як гірський потік, і все, що ти створюєш, здається суто оригінальним. За таких обставин ви не маєте на увазі точних впливів, хоча у вас виникають раптові спогади сюжетів, з якими ви стикалися раніше; пам'ять працює зле, змушуючи вас оманливо думати, що це свіжі ідеї, народжені в цей момент.
Беручи до уваги мої попередні роздуми, чи плагіат ідей (я маю на увазі, коли точна сюжетна лінія та зображення схожих персонажів роблять ідеї не абстрактними, а точними) поширеним явищем у творчому світі, а не випадковістю? Якщо так, чи може покарання за плагіат ідеї бути таким же суворим, як і за більш традиційну версію цього огидного присвоєння? Те, що здається абсурдним, часто має сенс. Звичайно, сама ідея є чимось надто абстрактним до моменту, коли ви її висловлюєте, тому цей так званий «плагіат ідей» відноситься до певної послідовності вираження понять або, іншими словами, до мовного втілення ідей. Ви можете сказати, що лише дослівне копіювання є плагіатом, але якщо ви перепишете речення, використовуючи синоніми, його суть залишиться незмінною. Отже, переписування та перефразування без надання посилань однаково є плагіатом. Якщо ви копіюєте певну частину, а інші сторінки заповнюєте власними відображеннями, це все одно вважається плагіатом. Отже, що може захистити вашу роботу від його зловмисної присутності? Чиста автентичність, любі, і ніщо інше не може перемогти цього ледачого звіра з антиінтелектом. (Я знову стаю завищеним, коли думаю про остаточне втілення напівефемерної концепції геніократичного суспільства, де представлені та сприйняті лише оригінальні твори… досягти цього неможливо, тому що люди звикли до контрастів: яке зло ми тоді намагатимемося перемогти?… Можливо, наші власні претензійні уми…) Гаразд, після цього ліричного зсуву є ще одна річ, варта уваги, яку ваші професори чи редактори постійно повторюють, але часто це виникає на периферії якогось хитрого забуття нашого мозку: потрібно завжди цитувати своїх «героїв» і не нехтувати цитуванням самого себе, якщо тема вашої нової роботи збігається з тією, яку ви писали раніше. На жаль, зловмисний вірус хронічної забудькуватості надзвичайно поширюється, і люди вдаються до самоподвоєння замість саморозвитку. Звучить цинічно? Ну, я думаю, правда не має найкрасивішого обличчя. Давайте далі грати на наших ролях та інструментах…
Самоплагіат у світі музики: виправдання семи нот не законне
Чи впізнавали ви коли-небудь композитора за точною мелодією, яка повторюється в різних творах? Я впевнений – так. Водночас, якщо я скажу, що Людвіг ван Бетховен є самоплагіатором, благородна еліта класичної музики з’їсть мене живцем. Як я можу насмілитися критикувати генія? Чи взагалі раціонально звинувачувати такого великого композитора в самоплагіаті? Звичайно ні. У випадку Бетховена найбільш впізнавана мелодія, яка спочатку була призначена для «Симфонії долі», повторюється в його різноманітних творах. Отже, як ми можемо виправдати, що це не має жодного відношення до самоплагіату? Сама простота, оскільки відома «музична фраза» виявляється загальним лейтмотивом його творів, певною об’єднуючою силою, а, як сказала б сучасна людина – його ласим шматочком, або, кажучи більш консервативно, це мелодійне повторення є візитною карткою Бетховена. Інший простий факт, який розвіює сумніви щодо самоплагіату, полягає в тому, що кожна його композиція безсумнівно суперечить, являючи собою окремий твір.
"Rammstein" групи Rammstein. Навіть назва альбому є Doppelganger. "Я не можу не почути однакові моделі. Так багато пісень схожі на двійники".
Новий альбом Rammstein вразив світ. На жаль, це було не так чудово, як могло б бути, це було не так погано, як дехто повторював, але це зовсім не було щось нове. Навіть давні шанувальники часто коментували це музичне творіння, кажучи щось на кшталт: "Я не був вражений, тому що всі ці пісні схожі на спогади, імітацію їхніх хітів, всю ту музику, яку вони створювали в минулому..." Мій друг сказав: "Я не можу не почути однакові шаблони. Багато пісень цього гурту як близнюки". і рій думок про самоплагіат насичував мій розум. Найбільш очевидний «самоплагіат» трапляється у «Deutschland», де ми зустрічаємо фортепіанну версію їхньої відомої пісні «Die Sonne» у фіналі цього суперечливого треку… О боже, як вони могли не потрудитися зробити щось важливе для такого довгоочікуваного (і, можливо, останнього) альбому? Чи це недолік слави? Це означає, якщо вас люблять у всьому світі, щоб ви могли годувати свою аудиторію одними і тими ж музичними шаблонами весь час, думаючи, що засліплені прихильники навіть не помітять… У всякому разі, це не правильно і не почесно, і вони помітять. Припустімо, що це роздуми розлюченого фаната, який постійно шукає нові музичні ідеї та почувається в цьому випадку обдуреним. Тоді як ми маємо виправдати гомогенність Rammstein? Гаразд, я не на боці розлючених: цей фортепіанний момент звучить приголомшливо, і чому ми не можемо сприйняти це як цитату? Музика в такому випадку не потребує посилань, оскільки ми всі знаємо, що її створив Rammstein, і не має значення, що ця музична фраза належить минулому; крім того, вона була переосмислена. Така ж ситуація, як із повторюваним патерном Бетховена, що не знищує його автентичності. Чи означає це, що всі музиканти, художники, режисери та решта винахідницького світу мають право повторювати себе, щоб залишатися впізнаваними? Це банальна, але правдива думка. Набагато легше звинуватити будь-яку популярну творчу людину в плагіаті конкурента або невідомого поета чи музиканта, але не себе. Я навіть на межі здатися, щоб стверджувати, що самоплагіат — це міф, але, біса, ні, він існує!...
Чи є ті, хто вчиняє шахрайство з переробки, ледарями?
Що спонукає людину до свідомого самоплагіату? Як правило, це автор опублікованого твору. А тепер спробуємо зануритися в логіку свідомого самоплагіатора. Найбільш вірогідною є версія, що його попередня публікація не мала належного успіху. Ну, тоді ви повинні сказати: «Чому б не видати цю ж роботу заново, вказавши першоджерело?» Тоді все стає складніше. Різні видавці грають за різними правилами. Це означає, що контракти, які ви можете укладати з ними, часто містять суворі норми авторського права. Наприклад, у моєї подруги був контракт із видавництвом, яке не дозволяло видавати її книгу конкурентам протягом 5 років, тому авторка зобов’язана виконувати ці умови. Укладення таких договорів — груба помилка багатьох письменників-початківців. Очевидно, деякі з них відчайдушно хочуть знову опублікувати свою роботу, особливо якщо її спочатку не рекламували належним чином. Саме тоді самоплагіат може стати сумнівним виходом. Тому, відповідаючи на запитання підзаголовка, самоплагіатори зазвичай не ледарі. Навпаки, це письменники-прагнення, які розчарувалися в якихось бюрократичних схемах. У будь-якому випадку, замість того, щоб займатися плагіатом, краще бути на крок розумнішим, перш ніж вирішите опублікувати будь-яку свою роботу.
Ви повинні раз і назавжди запам’ятати, як розпізнавати та уникати самоплагіату. Таким чином, визначення шахрайства з переробкою є таким: воно передбачає повторне впровадження вашої раніше написаної та опублікованої роботи, частково або повністю, без посилання на початкове джерело. Таким чином, ви несете відповідальність за створення дубліката, що може мати неприємні наслідки для авторських прав. Наприклад, ваша стаття може бути видалена з усіх веб-сайтів, де вона була розміщена. Головний парадокс у тому, що публікація належить вам, а ви повинні були цитувати свій твір. Слід пам’ятати, що обдурити систему, заявивши, що ви написали новий оригінальний твір, важко, оскільки просунуті детектори плагіату миттєво бачать первинну публікацію. Здійснюючи самоплагіат, ви втягуєтеся в неетичну проблему, яка негативно вплине на вашу репутацію як творця контенту. Тим не менш, окремі тексти, що мають суспільне значення, наприклад, розділи з висновками експертів, можуть неодноразово публікуватися в різних ЗМІ без правових наслідків.
Самоплагіат в академічному світі
Давайте знову станемо студентами (принаймні в нашій уяві; я можу припустити, що навчання за встановленою системою для деяких із вас більше не є обов’язковим) і визнаємо простий факт: університетське життя відкриває чудові можливості, перетворює шкільних ботанів на химерних яйцеголових і дає нам дорогоцінні знання, але головні перлини залишаються за межами наших посібників. Прозору істину можна було б висвітлити в такому реченні, якби це сказало якесь божество гедонізму: ти молодий, красивий, сильний, непокірний, креативний, ти пожертвуєш унікальними моментами, щоб присвятити цей дивовижний час просто розтиранню своїх книг? Якщо ви скажете «так», ви дурень (і все одно я вам не повірю). Ми, як студенти, не строчимо весь час дисертації чи навіть наукові статті, але навіть коли ми пишемо такі роботи і намагаємося проілюструвати всі отримані знання разом із перевагами нашого експериментального розуму, кількість цих робіт ніколи не вистачає для наших професорів. Жорсткі інструктори постійно заохочують нас публікувати наші досягнення в наукових журналах, але хороші досягнення трапляються рідше, ніж ви могли б визнати. Отже, так, велика кількість наукових робіт дублюється в академічних журналах. Вони написані чудово, вони можуть просвітити неймовірні дослідження, але вони також є типовими прикладами самоплагіату. Звичайно, винні в цьому не тільки студенти; Самоплагіат у світі професури трапляється часто, особливо в країнах, що розвиваються. Тим не менш, це інші історії, які ще не розкриті. Моя наступна мета — опитати студентів і знайти хитрі способи виявити хитрощі самоплагіату. Сподіваюся, ви дочекаєтесь моєї наступної статті – я постараюся вас здивувати.
P.S. Цього неслухняного боггарта, який, мабуть, носить капелюх із пера, пензликів і оркестрових валторн (що завгодно), важко зловити, але кожен дотепний розум здатний відчути плагіат і самокопії... у шукачів оригінальності також є свої геніальні хитрощі, тож якщо ви на темній стороні – стережіться!