Етапи життя
Олексій щойно закінчив школу, був упевнений, що попереду на нього чекає найсвітліше майбутнє. Він збирався вступити до «далекого і прекрасного Невідомого», що називається міжнародним університетом.
У старших класах хлопець любив вчитися, іноді навіть шкодуючи, що навмисне пропускав уроки. Я маю на увазі, хто не любить час від часу грати в хукі? Навіть якщо школа чудова, бути поза її стінами у веселій компанії завжди краще. Алекс не був всезнайком або прощальником, але коли щось викликало його інтерес, він не міг не дізнатися все про цю захоплюючу тему. Одного разу він «сміливо» погодився кинути заняття з друзями, але з жахом дізнався, що втратив можливість взяти участь у творчому проекті, пов’язаному з арт-терапією (а різні психологічні експерименти були його шматком пирога). Коротше кажучи, йому дуже подобалося шкільне життя. (Я можу припустити, що він залишився б у своїй школі назавжди, якби міг… але життя триває, і поступово дорослішання бере верх.)
До побачення, шкільні роки, до побачення!
Олексій провів чудову шкільну прощальну вечірку. Був навіть традиційний випускний бал, схожий на фільм. Йому вдалося прокрасти свою дівчину на випускний після півночі, і вони танцювали всю ніч. Здавалося б, все було ідеально. Єдине хвилююче почуття було пов’язане з ностальгією – щиро сумно усвідомлювати, що ти більше ніколи не будеш старшокласником… ну, власне, ти більше ніколи не будеш частиною школи, оскільки життя в коледжі – це твоя нова захоплююча стадія зрілості! Нібито…
Ми, люди, повинні були вже мати «імунітет» до того, що все проходить повз і є різні етапи «До побачення». Ми прощаємося з дитинством, потім прощаємося з підлітковими роками, і я краще не буду називати всі ці етапи прощання. Але часто ми не готові визнати, що один етап закінчився, а другий вже почався. Щось подібне сталося з Олексієм. Він не міг розлучитися зі своїм шкільним характером, звичками, інтересами і, звичайно, друзями. Етап навчання за кордоном, яким би захоплюючим він не був, перетворився з образу хвилюючого та осмисленого майбутнього на втілення чистого академічного пандемонію, який перевернув його уявлення про студентське життя з ніг на голову.
Руйнівник міфів Університету мрії. Для когось сон, для іншого кошмар...
Я збираюся коротко розповісти цю історію навчання за кордоном, але я сподіваюся, що вона навчить вас бути набагато далекогляднішими, якщо ви вирішите обрати свою майбутню Alma Mater за кордоном. Я маю на увазі не вибір програми тимчасового обміну чи академічну співпрацю через Erasmus Mundus чи іншу інтегровану програму навчання, а повноцінне здобуття ступеня вищої освіти за кордоном. В першу чергу ви повинні розуміти, що ви будете далеко від дому, ваші рідні та друзі залишаться позаду. Зв'язатися з найближчими і рідними ви зможете лише за допомогою віртуального спілкування. Іноді ваша ностальгія буде здаватися неперевершеною і нестерпною. Іноді ви почуватиметеся неймовірно самотніми, і ніякі нові «друзі», ніякі нові вчителі не зможуть вам допомогти… Незважаючи на цей сум і частий дискомфорт, ви завжди повинні пам’ятати про свою першочергову мету виїзду на чужину – наполегливо вчитися, отримати дорогоцінні знання та прокласти шлях до професійного майбутнього, яким ви справді можете себе уявити.
Отже, Алекс був там… стояв у холах видатного коледжу; наляканий, але схвильований і готовий знайти нових друзів, щоб сміятися з ними до світанку. Йому було сумно, тому що його дівчина була в іншому кінці світу, хлопець розумів, що на відстані стосунки навряд чи вийде. Яка б ностальгія не залишилася вдома, він був щиро схвильований. Цей коледж вважався мрією багатьох студентів, які прагнули до навчання, і одне лише усвідомлення того, що його заяву на зарахування прийнято серед тисяч інших, цілком підвищило його самооцінку. Чи був він готовий до цього нового хвилюючого етапу життя? Відповідь на це запитання буде трохи пізніше.
Наступного ранку після дня заселення… Ніхто не любить «розмовника-сталкера».
Алекс прокинувся о 8 ранку й помітив, що всіх його сусідів по кімнаті вже немає. Його першою думкою було: "Я проспав будильник? Лекція почалася? Де всі?"
Потім він почув за дверима віддалений сміх. Він відчинив двері й побачив своїх сусідів по кімнаті та інших однокурсників, які снідали на кухні. Виявилося, що перед заняттями вирішили влаштувати «криголамний» сніданок, щоб познайомитися один з одним. Там були всі, крім Алекса. Його ніхто не запрошував. Одні студенти думали, що його запросили інші, а його сусіди по кімнаті чудово знали, що ніхто… У чому проблема? З ним щось не так? Гірка правда полягає в тому, що більшість студентів просто не любили Алекса з самого початку. Одні однолітки вважали його надмірно веселим, а інші не витримували його постійних запитань практично про все, а сусідам по кімнаті не подобалося, що він не приймав душ перед сном… (чи був він виснажений, що змусило його відразу заснути?… навіть якщо й було… виснаження прийшло здебільшого через його безкінечні пусті балачки майже з усіма, кого він зустрічав на своєму шляху…) Факт того незручного моменту, коли він з’явився на кухні і намалював увага до себе була цілком очевидною – більшість вважала його надокучливим балакуном і трохи дивним пацаном… Напевно, вперше в житті Олексій був поза своєю стихією. Що ще гірше, його одногрупник Устас поворушив каструлю, сказавши: "Вибач, чувак. Я думав, що тобі не потрібен айсбрейкер, оскільки ти вже тріснув лід, вип’явшись на половину свого класу вчора. Які ще важкі теми ти підготував на сьогодні?"
Здається, було багато причин не любити Алекса. Хоча насправді він був справді щирим, милим і спокусливо ерудованим.
Те, що він почув від Устаса, було неприємним, але дуже розкрило очі. Він був здивований тим, що більшість однокурсників вважають його надокучливим. Він лише озирнувся навколо, трохи здивований, але потім схаменувся, пробурмотів «Добре…». Більше жодного слова з його вуст не було. Алекс просто пішов, щоб підготуватися до своєї першої лекції в «коледжі його сумнівної мрії».
Перша лекція за кордоном. Пандемоніум тиші.
Отже, почалася перша лекція. Дисципліна – психологія, а тема – «Уважність». Олексій трохи пожвавився після суперечливої ранкової ситуації з однолітками і намагався бути у своєму звичайному радісному настрої. Чим більше говорив його викладач, тим більше питань виникало в голові першокурсника. Він миттєво підняв руку, коли професор згадав ім’я Джона Кабат-Зінна, засновника програми зменшення стресу на основі уважності, коли студент нещодавно прочитав книгу вченого «Життя повною катастрофою». Олексій хотів поділитися своєю точкою зору на терапевтичну роботу разом із відповідними запитаннями.
Професор Ковальський здивовано подивився на студента: «Хочеш вийти? — Ні… — зам’явся Алекс. «Я хотів би прокоментувати недоліки програми MBSR». Здавалося, здивування професора зростало. «Недоліки MBSR? Хм... дай мені подивитися. Який у тебе науковий ступінь, хлопче?» «Перепрошую, пане Ковальський…» «Правильно. Ви першокурсник, і ви тут, щоб уважно слухати та вчитися, щоб отримати ступінь психолога через 4-5 років… Після закінчення ви зануритесь у практику набору навичок, які ви отримали в університеті. Тільки трудомістка, виснажлива і скрупульозна практика зробить вас професіоналом. Чи може новонароджена пташка літати? Ні. І ви навіть не новоспечений вчений, щоб бачити недоліки в роботах авторитетних вчених. Але у вас буде можливість висловити свою думку – письмово. Я відповідаю за складання запитів тут, а ви та ваші однокурсники відповідатимете за письмові відповіді на мої запитання. Все зрозуміло?»
Весь клас розреготався... і у Алекса більше не було питань.
За іронією долі, усвідомленість відображає стан повної присутності, аналізу того, що відбувається навколо нас, зосередження на одній темі. Це означає, що Алекса відхилили, незважаючи на те, що він був повністю залучений, повністю присутній, був «цілим вухом», коли слухав професора…
Кожна наступна лекція, незважаючи на нудні теми, що спонукають до роздумів, мала ті самі правила, які можна було б узагальнити в одне: «Слухай і записуй».
Академічне письмо. Найгірший предмет.
Бідний студент і не підозрював, що найгірше чекає на нього за рогом.
Підсумкова частина після кількох лекцій була втілена письмовими завданнями. Тепер Алекс отримав можливість висловити свої думки. Проте він почувався набагато впевненіше, коли говорив, ніж писав. Звичайно, він писав реферати в середній школі, але більшість проектів були спільними, і він отримував винагороду за активну участь. Є одна річ, яку він не усвідомлював до першої наукової роботи в коледжі – його рівень письма був досить низьким, особливо коли завдання потрібно було виконати іноземною мовою. Кошмар втілився в життя, коли він прочитав свій навчальний план і зрозумів, що письмові завдання становлять 70% роботи студента. Він набрався сміливості та попросив допомоги у сусідів по кімнаті. Йому знову відмовили. Подальші коментарі однолітків мучили його: «Ти, здається, всезнайка, що сталося з твоїм спритним мозком?», «Добре, я зроблю твою домашнє завдання, але ти повинен заплатити за цю допомогу», «Ого, тепер тобі потрібна допомога, але ніхто не просив тебе бути корисним, коли ти пував свого носа в особистий простір інших», і так далі…
Хоча для нього це було справжнім викликом, першокурсник намагався завершити свої письмові роботи, але продовжував отримувати погані оцінки. Поступово він втратив інтерес до навчання, почав зривати терміни.
Випробування звільнене та погоджене виключення.
Свій досвід у міжнародному коледжі Олексій уявляв по-іншому. Він був зацікавлений в отриманні нових знань і жадав спілкування. Підхід «мовчазного слухання» здався неправильним. Постійні письмові завдання також здавалися неправильними. Він міг показати свою цінність якимось альтернативним способом, але він відчував лише те, що йому потрібно тримати язика за зубами. Поступово це змусило його почуватися не на своєму місці. Замість того, щоб бути уважним, студент став емоційно відстороненим. Він більше часу проводив у соціальних мережах, шукаючи нові знання, не пов’язані з навчанням, і заглиблювався у віртуальні розваги, оскільки почувався «не на своєму місці» серед однолітків. Юнак перетворився на ворону, не до кінця розуміючи, як і чому. Хоча самотність повністю поглинула його, хлопець навіть не хотів просити допомоги у студради.
Почався ще один похмурий день. Алекс неохоче перевірив свою електронну пошту. Один привернув його увагу серед інших. Його назва: Алекс Грін. Прохання про пробацію. Хлопчику навіть не довелося читати цього листа, щоб зрозуміти, про що йдеться. Йому дали останній шанс підвищити свій академічний рейтинг. Йому доручили здавати всі дисципліни заново.
Олексій відвідав консультанта вперше, а наставник був недоступний. Він прийшов до консультанта вдруге, і, незважаючи на доступність консультанта, йому не сподобалося жодне з поставлених йому завдань. Усі пояснення здавалися тривіальними, усі теми були зрозумілими… але студент не зміг мотивувати себе навіть вільно висловлювати свою думку, як міг, перш ніж почуватися чужинцем у чужій країні, повній ворогів.
Він добре знав, що таке ставлення неминуче призведе до виключення. У той же час виключення з коледжу, де все було погано, було його порятунком.
Днями Олексій прийшов до деканату з проханням заповнити заяву на відрахування за ініціативою студента.
Home Sweet Home
Був чудовий серпневий день, і морський бриз наповнював повітря. Олексій повернувся додому.
Його батьки вже знали, що сталося. Незважаючи на початкові непорозуміння і навіть типовий міжбатьківський скандал, і його мати, і батько зробили все можливе, щоб уявити себе на місці Алекса. Загалом, відрахування – не найстрашніше, що могло статися з сином. Він не вживав наркотиків, не ходив на вечірки, не ображав ні викладачів, ні однолітків… просто не вписувався.
Коли він подзвонив у двері, батьки привітали його обіймами. «Ти знайдеш своє місце під сонцем», — сказав батько, поплескавши сина по плечу. «Ми любимо тебе, Олексій», - з усмішкою сказала його мати.
За кілька місяців Олексій був зарахований до чудового університету в найкреативнішому місті своєї батьківщини. Він зв'язується зі своїми старими друзями і знаходить нових, які розділяють його жагу до знань. Тепер у його кімнаті гуртожитку лунає приємна музика та щирий сміх.
Іноді все, що нам потрібно, — це добре слово, щоб заохотити інших продовжувати боротися за свої цілі.
P.S. Це правдива історія. Я лише змінив ім’я людини, яка поділилася зі мною своїм сумним досвідом навчання за кордоном.