Вони викликають запитання. Вони дають карколомні відповіді.

Уважний читачу, чи помічали ви коли-небудь схожість між цими книгами?

«Ми» Євгена Замятіна

«Чудовий новий світ» Олдоса Гакслі

«Гімн» Айн Ренд

«1984» Джорджа Орвелла

«Player Piano» Курта Воннегута

«The Dispossessed», Урсула К. Ле Гуїн

Чи можуть автори антиутопічної фантастики непрямо співпрацювати?

антиутопічна фантастика. Ми з подивом сприймаємо такі книги, вони перевертають наш світ з ніг на голову, бо здатні передбачити найстрашніші сценарії розвитку людської раси та жахливої ​​трансформації Землі в майбутньому. Звичайно, наукова фантастика часто сповнена навмисно перебільшених елементів, але вона, як правило, відображає наше минуле та сьогодення, а також передбачає неодмінні зміни завтрашнього дня. Певні події та загальна атмосфера вигаданого майбутнього є гротескними втіленнями тоталітарних режимів минулого, а також натяками на те неминуче, що має статися з нашою екологією, загальним мисленням і цінностями. Прочитавши ці книжки, ми зітхаємо й сподіваємося, що ніколи не станемо свідками й натхненниками тих похмурих змов.

Який ваш улюблений роман-антиутопія? Я здогадуюсь, що більшість читачів відповість «1984» або «Чудовий новий світ», але я маю дивовижний факт для деяких із вас: ці два культові романи походять із значного (але, як це не парадоксально, менш відомого) твору «Ми» російського словника Євгена Замятіна. OMG, Гакслі та Орвелл є плагіаторами? Якщо бути дуже прискіпливим, то можна почати звинувачувати цих та інших авторів у плагіаті Замятіна. Однак перш ніж виносити свої судження, я пропоную вам заглибитися в інші антиутопічні книги майстерних авторів, які створили вигадані світи, які спокусливо перетинаються. Постараюся уникнути спойлерів, тому дуже раджу прочитати всю згадану літературу: ваш розум буде глибоко натренований!

  • Передбачуване походження головної антиутопічної прози: «Ми» Євгена Замятіна (завершено у 1921 р.).
  • Цей роман розповідає про незграбні зміни, які сталися з людьми та Землею загалом у двадцять шостому столітті. Людям цієї моторошної епохи ще не вдалося перемогти природу, але вони вирішили відгородитися від неї, побудувавши величезну міську стіну. Тут ми стикаємося з першим елементом антиутопії: неприйняття природи всередині. Мешканці цього світу не споживають здорові органічні продукти: вони їдять їжу з нафти: так, як машини. Така жахлива дієта пожинала свої гіркі плоди: лише 0,2% населення змогли вижити, хоча ті, хто вижив, вважаються найсильнішими, найкращими. Ці розумово змінені люди створили Велику Єдину Державу.

    Замятін був першим автором, який зосередив увагу на темі удаваної гармонії в тоталітарній державі. Описуючи цей абсурдний світ, він бунтівно кинув непокору всім минулим і майбутнім утискам свободи творчості людини та основних складових морального благополуччя людей. Письменник боявся прийдешніх сатрапічних режимів, які, в основному, передбачив сам. У есе «Я боюся», опублікованому перед «Ми», він висловив свій біль і огиду до будь-якої наскрізь сфабрикованої реальності, яка не дає можливості навіть дихнути по-своєму. Логічно, що деспотичні режими, спрямовані на стирання облич, фатальні для Авторів; тому він писав: «Справжня література може існувати лише тоді, коли її створюють не старанні й надійні чиновники, а божевільні, відлюдники, єретики, мрійники, бунтарі та скептики». Його пророчий роман дивом зберігся, оскільки був заборонений у Росії. Автору пощастило мати друзів в Америці, тому його дітище було опубліковано в Нью-Йорку в 1924 році.

    Хоча книга була написана майже сто років тому, літературознавці досі вказують на її актуальність у сучасному світі. Йдеться не лише про антиутопічне суспільство, а й про внутрішні конфлікти, від яких страждає сучасна людина. Час минає, і люди часто кажуть, що нам пощастило жити в надсучасному 21 столітті, але, в той же час, ми можемо повністю віднестись до темної символіки наукової фантастики, яка зовсім не вигадана. На жаль, інформаційна ера зробила нас своїми вірними рабами: ми постійно прагнемо нових технологій, міняємо смартфони, як рукавички, і не уявляємо свого життя без комп’ютерів. Також сумно усвідомлювати, що ми стаємо чужими для природи, а всі екологічні проекти та веганське мислення, здається, не мають великого значення. Ми ніби балансуємо між щасливим, здоровим, творчим та екологічно чистим життям і жахливим споживацтвом, психічною деградацією та екологічними катастрофами, спричиненими переважно нашими вчинками…

  • Звідки походить вплив
  • «Ми», головний попередник сучасної антиутопії, також виявляє суттєві впливи, і головним (як не дивно?) є Біблія. Замятін також віддав належне Федору Достоєвському, зокрема його «Запискам з підпілля», а також сказав, що він зобов’язаний «Коли сплячий прокидається» Г. Г. Уеллса.

    «1984» Джорджа Орвелла, мабуть, є найбільш обговорюваним романом-антиутопією. Він пародіює сталінізм і зневажає крайній націоналізм, який робить людей засліпленими псевдовеликими ідеями та досягненнями. Хоча зображена дійсність нагадує часи Радянського Союзу, версія Оруелла набагато гірша, оскільки начебто немає нічого справді позитивного: усе несмачне, нездорове як фізично, так і психічно; за кожним людським кроком слідкують і цензурують, кожне рішення вимушують, щире задоволення заборонено, а правда походить із нескінченної брехні. Це як перевернуте «Ми», написане антонімами.

    Англійський письменник почав писати свій шедевр після того, як прочитав «Ми» французькою. Він навіть сказав, що візьме цю книгу як «модель для свого наступного роману». Можливо, Оруелл забув про ці слова, коли стверджував, що його суперник Олдос Хакслі безпосередньо надихався творчістю Замятіна. У свою чергу Хакслі зазначив, що основний вплив на нього мав Герберт Уеллс.

    На мій скромний погляд, «Дивний новий світ» — це ніби чарівне дзеркало, в яке герої Замятіна дивляться з іншого боку. Глобальні суспільства з обох книг могли бути паралельними, існувати в одну епоху, дотримуватись подібного способу життя та поділяючи однакові погляди. Якщо ви читаєте шедевр Хакслі, ви можете погодитися зі мною, що саме цей роман перегукується з багатьма аспектами сучасного життя, які ризикують загостритися в найближчому майбутньому. Хоча ми не генетично модифіковані, штучний інтелект процвітає, хоча ми все ще читаємо книги, все більше людей забувають, як виглядають старі бібліотеки, не кажучи вже про масове виробництво та споживацтво. Ну хіба ми не почали поклонятися машинам?...

    Ще одне антиутопічне дежавю можна відчути, читаючи новелу Айн Ренд «Гімн». Подібно до «Ми» та «1984», його герой Рівність 7-2521 записує свої думки в таємному щоденнику. У людей немає звичайних імен – замість них є номери. Самовираження неможливе, тому що колективізм понад усе. Герої всіх антиутопій стають ізгоями, вдаючи, що дотримуються правил, щоб знайти правду.

    Курт Воннегут у відповідь став творцем власного паралельного антиутопічного виміру. Варто відзначити твір «Ігрове піаніно». У цьому романі зображено негативний вплив технологій, зокрема домінування машин. Він застерігає нас від сліпої віри в передове технологічне майбутнє, кажучи, що ми повинні припинити вдосконалювати ШІ заради збереження вічних цінностей і наших життів. Треба припустити, що це торкнулося і серіалу «Чорне дзеркало» (але, як сказав би скрупульозний глядач, він увібрав у себе всі існуючі антиутопічні сюжети і виплеснув на екран його як жахливі, так і неймовірно заворожуючі версії). Воннегут навіть не збирався приховувати свій вплив, назвавши це «веселим обдиром». Він зізнався, що Хакслі був його великим натхненням.

    «Ми» також надихнули Урсулу Ле Гуїн на неоднозначну утопію «The Dispossessed». However, it doesn’t have serious coincidences. Єдине місце дії не на Землі, а на двох планетах. Його головні теми також пов’язані з прагненням до свободи та відповідями про світ, у якому живе головний герой. Він чітко показує неспроможність утопічних принципів і протиставляє скромність егоїзму, стриманість із зайвим.

    Мабуть, антиутопічні рефлексії різних творців слова завжди матимуть щось спільне, оскільки квінтесенція ідей цього жанру зосереджена навколо втрати особистості та традиційних людських цінностей, пригнічення творчої свободи, радикально змінених світоглядів та генетично модифікованих людей, автократичного контролю уряду та глобальної держави спостереження, пороків технічного прогресу, відсутності приватності, стандартизації суспільства, постапокаліптичний світ і наступне повстання тих, хто лише вдавав, що грає за правилами.

    Загалом, якщо ми почнемо оцінювати ці твори, написані справді талановитими авторами, звинувачуючи їх у навмисному плагіаті, чи не будемо ми виглядати як сторожові пси оманливо безшовних суспільств? Лицарі літератури мають право втілювати подібні ідеї, коли їм вдається зробити це так, щоб один роман-антиутопія був схожий на свого попередника, але при цьому залишався унікальним. Як книголюб, можу з легкістю сказати, що авторів усіх згаданих романів не можна звинуватити в плагіаті. Кожна книга, представлена ​​тут, є невід’ємною частиною антиутопічної планети, яка парадоксальним чином вчить нас ставати гуманнішими, соціальними, рішучими, винахідливими та оригінальнішими!